Хоча б при правильному підході, й адекватній зарплатні — тисячі три-чотири гривень то я вже завагався б. Та навряд чи ризикнув три роки за розподіленням пропрацювати в селі.

Оптимальним варіантом для молодого спеціаліста було б мати декілька місяців практики щороку в потужному шпиталі, покращуючи професійні навички, що за  час роботи в селі з допотопним обладнанням і ресурсами зійшли б на нанівець.

Це така об’єктивна, на мою точку зору, причина не бажати працювати там. Інша причина — це звісно інфраструктура, точніше повна її відсутність. Те що називається «забезпечення молодих спеціалістів житлом» попросту якась хата, в якій ніхто не живе.

Але такі недоліки різко тьмаряться, якщо добре обдумати плюси такої роботи.

«Пане лікарю, що ви думаєте?»

Перше, нехай і не саме значне, ставлення та повага населення. Це здається неважливим, але самоствердження і віра в себе як лікаря — необхідні речі. Друге, приїхавши працювати в якесь село можна одразу мати запис в трудовій книжці — головний лікар. Ну й відповідно до цього ставка, надбавка, і так далі. Щоб отримати в місті таку зарплатню доведеться попотіти, і то добряче.

Але ж як замість того, щоб запрошувати молодих людей в село, укладати з ними договір на тих же три роки — проводять вкрай непрозоре розподілення.  Тому переконаний, напишіть в договорі зарплатню п’ять тисяч гривень(реально, за скількох працюватиме лікар сам в лікарні) і бажаючих працювати різко побільшає.

Сімейна медицина – в останній час дуже популярна тема. Багато про неї пишуть і на вашому блозі в тому числі. Але ніде немає (принаймні я не знайшов) інформації у чому КОНКРЕТНО полягає ця сімейна медицина. Всюди пишуть тільки про якісь поверхнево-загальні принципи і підходи.

Цікаво було б почитати у чому конкретно полягає ця сімейна медицина, у форматі: “зараз у медицині є так і так, а при сімейній медицині – буде так і так.” З конкретними прикладами.

У мене склалося враження, що сімейна медицина – це лікарі, які “обслуговують” окремі сім’ї. Тобто такі собі особисті лікарі, які зараз є у різних олігархів і інших багатіїв.
Якщо моє уявлення правильне, то готовий доказувати, що сімейна медицина – це страшенне зло! Але не знаю чи правильно я розумію шо таке сімейна медицина…

Не зовсім розумію чим теперішня медицина відрізняється від сімейної і чому теперішня медицина не може керуватися принципами сімейної…

Читаю у Вікіпедії:

Та дійсно, чи можна уявити інший шлях розвитку для нашої медицини? Цей процес вимагає тотального переформатування системи охорони здоров’я. І багато лікарів, майбутніх лікарів, дивляться на реформу як спробу забрати в них місце роботи. Звідси й відверто вороже ставлення не тільки до самого впровадження змін, а й людей які ці зміни несуть. Нас чекатиме успіх пілотного проекту, або exitus letalis для медицини, причому ятрогенного характеру.

Чутки й спекуляції з’являються в інформаційному вакуумі, й спускання наказів з міністерства досі є стилем управляння. Попри всю делікатність питання, спадкова радянська вузьколобість управлінців дивує. Вони додумались змінити медицину, але не додумались розказати про це лікарям.

Більше того, сімейна медицина — це не тільки реформа охорони здоров’я сама по собі. Це зміна підходів до її надання, зміна поглядів населення на своє здоров’я, зміна поглядів самих лікарів. Колись я говорив, що лікар працює з пацієнтами, то сімейний лікар — працює з населенням. І ті 1200-1500 осіб, не хворі, що кашляють й скаржаться «на життя», а конкретні люди.

Сімейним лікарем повинен бути той, хто розуміє що таке сімейна медицина, навіщо її впроваджувати, і для чого вона потрібна. Зараз більшість сімейних лікарів це люди, котрі прийшли з інших спеціальностей. І їм вдвічі важче ніж студентам, яких розподілили на сімейних лікарів. Навіть цикл сімейної медицини нам викладає колишній гастроентеролог, та це не заважає їй, у буквальному сенсі, відбивати напади студентів і вміти зацікавити своїм предметом.

Успіх впровадження реформи залежить саме від сімейних лікарів. Та схоже ні вони, ні місцеві очільники цього ще не зрозуміли. Сподіваюсь, десь в міністерстві є хоч одна людина, хто це усвідомлює. Бо інакше слова про те, що я за сімейну медицину — виявляться брехнею.

Це єдиний раз, коли можна писати у блозі про блоґ та поділитись своїми враженнями і планами, озирнутись на пройдений шлях. А цей шлях мені подобається! Думаю цей блоґ зробив набагато більше для мене ніж я для нього — усвідомлення, розуміння, власний розвиток, як у медицині так і в особистісному плані.

Коли починав його вести то трохи боявся, як і належить, вперше беручись за нову справу. Та сумніви швидко розвіялись, і я на досвіді переконався, що блоґ — корисна річ, яку можна і варто пропагувати в занадто консервативному оточенні медиків.

Що буде далі?

Цього звісно ніхто не знає та, думаю, до весни формат не буду змінювати. А там початок інтернатури, нове місце роботи і новий універ, й можливо нове переродження «Медицини життя». Моя спеціалізація — радіологія, і це слабо в’яжеться з  тематикою та задумом цього блогу, знову ж мейбі, він не буде таким особистим і стане більш розширеним, незалежним чи що.

P.S.: Ви порахували скільки смайлів у цьому пості? Маю чудовий настрій, чого бажаю і Вам.

На HM зустрів публікацію на тему патріальної (лат. patre — батько) системи відносин між лікарем та пацієнтом. Ця система є анахронізмом, та водночас — найлегшим шляхом діяльності, з точки зору лікаря. Він наказує, він знає як правильно і потрібно, а пацієнт виконує. Якщо не виконує — це «поганий» пацієнт.

У медицині є багато «речей в собі» котрі важко розуміти не дивлячись на них зі середини. Так, це традиції, вони  еволюціонують під вимоги часу, але все-одно зберігаються. Й схоже відносини між лікарем-пацієнтом у патріальному стилі доеволюціонувались у тупикову гілку.

Рушієм еволюції, продовжувати аналогію, є нові умови що вимагатимуть нових якостей від об’єктів, котрі зазнають їхнього впливу. Яскраво це проявляється в хірургії, коли досвідчені спеціалісти не володіють найновішими техніками операцій. Вони бездоганно роблять свою роботу, але перетворюються на «динозаврів».

 І, я глибоко переконаний у цьому, вміння будувати партнерські взаємини з пацієнтом — є таким же важливим та необхідним навиком, як і  здобуття знань та вміння провести сучасну операцію. Попри очевидність такого підходу, сьогодні він є чисто індивідуальною ініціативою лікаря, наслідком особистих поглядів та якостей.

Помноживши це на синдром внутрішнього вигорання, від котрого просто не можливо не страждати в існуючих умовах, отримаємо ту значну кількість лікарів «непрофесійної поведінки». Грубить пацієнту не людина — це непрофесіоналізм! Непрофесіоналізм як лікаря, в першу чергу.

Як бути хорошим лікарем? Як стати найкращим? Як це визначити?

 Ці питання залишаються без відповідей, точніше кожен знаходить для себе свою. Іншою ж причиною є відсутність системи стандартизованої/об’єктивної оцінки роботи лікаря. Неможливо визначити кращого, якщо ми не оцінюємо кожного. Тому й будуть в кожній поліклініці «свої Хаузи», допоки не існуватиме тих змін, котрі потребуватимуть нової моделі поведінки.

Створення якоїсь системи рейтингів — можливий, але занадто формалізований спосіб заохочення конкуренції. Пацієнти повинні самі вибирати до якого лікаря звертатись, і самі(їхні страхові компанії/державний бюджет) нести гроші. Голосувати ногами, як то кажуть. Але для пацієнта необхідна й якась орієнтовна шкала, щоб робити вибір. Та й лікарю було б цікаво і корисно дізнатись про оцінки своєї діяльності.

Буду радий почути Ваші думки та доповнення в коментарях до статті.

Давайте зробимо це не задля перемоги, а щоб показати що український інтернет, українська блогосфера достатньо зріла. І про медицину в ньому читають і пишуть!

Якщо Вам подобається цей блоґ, якщо Ви хочете допомогти йому, проголосуйте за нього — тисніть на like, tweet або “мені подобається”. Буду дуже вдячний

Згідно програми, виступи мали тривати до третьої години дня, але частина учасників, в тому числі і гості з Москви, не приїхали, й програма скоротилась до 8 презентацій. Переповідати їх зміст не має сенсу, я намагався досить жваво публікувати про перебіг у тві трансляції, де можна досить чітко зрозуміти про що йшлася мова. Тож постараюсь дати мої враження у загальних рисах.

Запам’ятався виступ про «замкненість» професійних знань і відсутності системи для їх систематизації, зберігання та передачі. Автор Мінцер О.П., виступав без слайдів, але дуже енергійно. Він стверджував, що сімейної медицини в Україні не існує, оскільки відсутні навіть базові поняття про те що це таке. Говорив також про інформаційні технології, що до їх впровадження ми ще не готові через банальну неточність термінології, та байдуже ставлення керівників. Для яких вони(інформаційні технології) закінчується на рівні купівлі комп’ютера та встановленні програми, без зв’язку між різними медичними закладами такі дії є «безтолковими» і лише «плодять» безліч реєстрів.

Цікавою була, також думка щодо реформування медицини в Україні:

Реформувати медицину не можна, бо як взагалі можна реформувати безсистемну структуру. Й цю структуру повинні створити ми самі, бо жодні запозичення не допоможуть.

Представник молодіжного руху сімейних лікарів розповідала про Vasco da Gama Movement, до якого Україна приєдналась 2009 року. Молоді сімейні лікарі, зацікавлені в участі та приєднанні до програм обміну досвідом з європейськими країнами можуть зв’язатись, з її пропозиції, за адресою witk[песик]ukr.net — Вікторія Іванівна Ткаченко.

Представники Запорізького медичного університету, розповіли про те як вони сприяють збільшенню прихильності студентів 6 курсу медичного факультету до сімейної медицини (про необхідність чого неодноразово говорив у цьому блозі).

Дані проведених опитувань студентів говорять самі за себе(діаграми з презентації авторів):

Що таке сімейний лікар на їх думку

Де вони бажають працювати після закінчення навчання. У поліклінічному відділенні не захотів працювати жоден респондент.

Доповідачі з Тернопіля розповідали про власний досвід формування навчально-практичних центрів первинної медико-санітарної допомоги у сільській місцевості у
підготовці сімейних лікарів. Виглядало на фотографіях досить непогано.

Інші говорили про проблеми сімейної медицини в Україні, зокрема:

• недостатня мотивація фахівців, низька популярність ЗП/СМ серед студентів
• небажання населення отримувати первинну допомогу
• відсутність зацікавлення страхових компаній та юридичних осіб у фінансуванні провайдерів первинної допомоги, котрі більше спрямовані на профілактику
• немає відкритої, доступної для обговорень, стратегії розвитку української медицини
• відсутність чіткої стратегії дипломної та післядипломної освіти для сімейних лікарів
• низька інформатизація медицини загалом

Підсумки

Для мене це був перший досвід висвітлення подібних заходів, сподіваюсь, вдалий.  Подивитись трохи фото можна у фотоальбомі fb.com/medicinelife (якість мобільного телефону, перепрошую).

Загалом дивувало зміщення  акцентів з власне сімейної медицини до тематичних виступів, хоча вони були й цікаві… студентам медикам.

20 жовтня, на другий день з’їзду знайшов цікаву публікацію «На Дніпропетровщині пройшов(!) ІІІ Всеукраїнський з’їзд сімейних лікарів» — машина часу у дії А програму знайти вдалося тільки з допомогою ніг та флешки.

Ще значний мінус організації — відсутність висвітлення та анонсування цієї події. Так розумію впровадження та просування сімейної медицини відбувається в умовах конспірації, бо дехто навіть не знав про паралельний потік доповідей.

А ще мало не забув — мені подарували книжку «Еталони практичних навиків для лікарів загальної практики – сімейної медицини», пощастило бути неподалік коли їх роздавали. Це плюс.

Доповнення: Знайшов про з’їзд на healthy-society.com.ua Більш офіційно і з  світлинами доповідачів у Великій залі. Цікавим також видається офіційний прес-реліз МОЗ України, сповнений любові та обожнювання.

В Дніпропетровську 19-21 жовтня проходить ІІІ з’їзд сімейних лікарів України. Перший день випав у мене через іспити, тож потрапляю на другий та третій дні. Програму виступів вдалось опублікувати тільки коли друг скинув мені її на флешку. В онлайн доступі її знайти не вдалось:(

Відсутність тві-трансляції як “дзеркало” відображає глибину проникнення сучасних соцмедіа в середовищі медиків… ;( via @MechnikovaBoln

І це правда — у програмі з’їзду немає жодної доповіді про сучасні соціальні медіа в медицині. Більшість медпрацівників про них ніколи не чула, а ще частина — не зацікавленна у їх використанні.

Мої повідомлення про перебіг конференції можна відслідковувати у твітері за хеш-тегом #FMUConf 

З’їзд сімейних лікарів?

У попередньому пості звучало питання, чому не існує хорошої реклами сімейної медицини, то прийшовши на конференцію молоді сімейні лікарі (а студенти 6-го курсу через рік ними стануть також) будуть дуже розчаровані. Адже власне доповідей, що безпосередньо стосується сімейної медицини — обмаль. Більшість можна охарактеризувати, як будь-яку патологію й доданим до назви «… у практиці сімейного лікаря».

Якщо прагнули ввести вузько-тематичні  доповіді, то варто було б розмістити в окремий потік, а в інший — доповіді по організації первинної медичної допомоги. Адже дві зали це дозволяють.

Коли одночасно йдуть мені цікаві презентації і доводиться вибирати щось одне або бігати туди-сюди з ноутом. Хоча міг би слідкувати за власне головним потоком доповідей, й при зацікавленості якоюсь окремою темою — її послухати.

Звісно, тві трансляцію буду продовжувати. Про остаточне враження від конференції напишу завтра.

Продовження та підсумки читайте у наступному пості.

Сьогодні відбувся третій і остаточний етап розподілення по спеціальностях студентів шостого курсу. Така специфіка медичної освіти — на певну спеціальність не вчаться у ВиШ’і, а отримують на останньому курсі; протягом шести років вивчаються усі галузі медицини. Студентів-хірургів чи студентів-терапевтів не буває, це прерогатива інтернатури.

Переважна більшість стали лікарями загальної практики/сімейної медицини, у зв’язку з проведенням пілотного проекту реформування медицини у Дніпропетровській області. І переважна більшість, м’яко кажучи, без ентузіазму прийняли цю звістку.

«Бачу людей наскрізь»

Особисто я, був психологічно готовий бути сімейним лікарем та Рівненська область(звідки родом) надала цікавий перелік вакансій: фтизіарт, патологоанатом, рентгенолог, бактеріолог. З усього цього розмаїття вибрав рентгенологію. З чим можна привітати мене

Рентгенологія — це не зовсім те що очікував, але й не найгірший варіант. Мене більш хвилює, що б я не знудився на такій роботі. Було б круто, відпрацювавши три роки за розподіленням, робити не тільки «фотографію легень» а й такі речі, як коронарографію, чи контрастування шлуночків серця.

Ось так це виглядатиме графічно

Тепер про справедливість

При важливих рішеннях її завжди комусь не вистачає. Якщо на першому етапі, ми висловлювали своє побажання і нас переконували, що сімейна медицина це класно і весело, то на другому і третьому просто говорили ким ти будеш і де, без особливих церемоній. Звісно, побажання враховуються, але якщо вони збігаються з можливостями(наявністю місця працевлаштування такого спеціаліста).

Що дивно, управлінці так ревно агітували за сімейну медицину на місцевому ТБ, так і не змогли переконати своїх дітей відмовитись від нейрохірургії чи дерматології. Певно аргументи були недостатньо вагомі :/

Натомість(я зараз не про себе), з середнім балом 5.0 і купою заслуг перед академією, не факт що можна стати терапевтом і поступити на магістратуру. Несправедливо, це коли шість років старання, написання наукових робіт, диплом з відзнакою виявляються марними. Чому не відкрити набір на лікарів загальної практики, щоб уникнути таких сподівань і розчарувань?

Проте, ще можна добитись перерозподілення, і деякі це зроблять об’їжджаючи купу інстанцій. Та й зміна сімейного стану може внести свої корективи.

І ще одне риторичне запитання:
Чому стільки зусиль витрачається на впровадження реформи, але ніхто не може переконати випускників, як чудово бути сімейним лікарем?

Познайомився зі студентом першого курсу, що не любить лікарів. І якщо цим сьогодні нікого не здивуєш, то мотиви навчатися в медичному ВиШ’і при такому ставленні до своїх майбутніх колег неочевидні.

Виявилось, що працюючи медсестрою вона розчарувалась в медицині взагалі, й особливо в некомпетентних лікарях. Котрі беруть гроші з пацієнтів, при цьому нічого не роблячи, або ще гірше — щось роблячи неправильно. І що жахливо — це торкнулось її сім’ї, коли брату з діагнозом «ГРВІ» і судомним синдромом проводили лікування антибіотиками, бо вирішили, що в нього пневмонія.

Так чому ж поступати до медичного?

З її розповіді, вона цього не планувала. Але зустріла одного(!) лікаря, що допоміг її сім’ї, бо хотів допомогти. Цей вчинок змінив її погляди — робота лікаря не «вибивання грошей», а готовність допомогти, не залежно від платоспроможності пацієнта.

Переконаний, через шість років на одного принципового лікаря стане більше.

Один у полі воїн, і один у полі воїн…

Здавалося, що може змінити одна людина? Як мінімум — змінити іншу людину. І ця історія яскравий тому приклад. Повторюсь напевно, але все залежить від людини. «Лікарі погані» — помилкове узагальнення якостей конкретної особи.

Проблеми людей хвилюють тільки їх самих

Найбільша проблема нашої української медицини саме у проблемах людей, не важливо по який бік фонендоскопа вони знаходяться.

Вирішується, як забезпечити стількох-то сімейних лікарів для області, але не вирішується що ними хочуть бути одиниці. Не уявляю успіху реформи медицини при такому статистичному підході.

Те що медична галузь існує взагалі, заслуга одиниць. Заслуга не в закупівлі обладнання, ремонтах, ліках, а в тому що вони зберігають репутацію лікарів й системи охорони здоров’я.

І тому поступають до медичного ВУЗ’у щоб змінити, щоб показати — можна бути хорошим спеціалістом і не втрачати душу.

Щиро хочу побільше таких студентів і колег!