Публічність лікаря — бути чи не бути.

Публічність в першу чергу медицини та медичних працівників. І мене, як майбутнього лікаря, в тому числі. Відкритість для медичної галузі — позитивний фактор. Але чи буде настільки позитивним, та чи й необхідним взагалі, відкритість лікаря?

Наприклад, коли я викладу свої фото на  Фейсбуці з рок-концерту, то ставлення до мене як спеціаліста можливо змінитись. Особливо в людей, що слухають поп Чи на тому ж вконтакт — не кожне фото зроблене студентами-медиками зрозуміє стороння людина, котра вжитті ніколи б не їла бутерброд в анатомічному кабінеті.

Це відкритість. Особиста більше, і, сказав би, пасивна відкритість. Вона дозволяє показати, але не розповісти про себе. Тим паче у професійному плані. Соцмережі дозволяють спілкуватись, обмінюватись думками, відчуттями, та вони мало придатні для відображення професійних навичок. Фото студента в хірургічному костюмі, в палаті інтенсивної терапії нічого не скаже про його знання.

Натомість, блогосфера — не оране поле в Українській медицині. На Заході тематичних блоґів, котрі належать лікарям, ординаторам, інтернам, студентам-медикам велика кількість. Й мені цікаво прочитати, як проходить навчання закордоном у моїх однолітків. Але в той же час, як дізнатись про життя своїх колег(до речі, одногрупники для мене теж колеги) з Чернівців чи Львова?

Певен, якщо людина здатна освоїти медичну літературу то коротеньку інструкцію про блоґ осилить з легкістю. Варто говорити, якщо прагнеш щось донести. Бо єдине джерело інформації про медицину — ЗМІ, різного ступені жовтуватості. На мою думку, відповідально було б розповідати лікарям про медицину. Потрібно не боятись це робити. Якщо страх аж такий сильний то можна вести блоґ анонімно. Згодом усвідомлення повної відкритості, довіри до читачів прийде обов’язково.