Не хочу працювати в селі лікарем

Згадав історію як мене вербували працювати в селі, звідки сам родом Розсмішили мене засоби, якими це збирались зробити — було зібрання села, на якому постановили написати листа кудись там в обласне управляння, щоб по закінченні Дніпропетровської медичної академії направили мене в сільську лікарню працювати. Це звісно потішило моє самолюбство, але я виріс в селі і знаю що робити в тій лікарні нема чого.

Хоча б при правильному підході, й адекватній зарплатні — тисячі три-чотири гривень то я вже завагався б. Та навряд чи ризикнув три роки за розподіленням пропрацювати в селі.

Оптимальним варіантом для молодого спеціаліста було б мати декілька місяців практики щороку в потужному шпиталі, покращуючи професійні навички, що за  час роботи в селі з допотопним обладнанням і ресурсами зійшли б на нанівець.

Це така об’єктивна, на мою точку зору, причина не бажати працювати там. Інша причина — це звісно інфраструктура, точніше повна її відсутність. Те що називається «забезпечення молодих спеціалістів житлом» попросту якась хата, в якій ніхто не живе.

Але такі недоліки різко тьмаряться, якщо добре обдумати плюси такої роботи.

«Пане лікарю, що ви думаєте?»

Перше, нехай і не саме значне, ставлення та повага населення. Це здається неважливим, але самоствердження і віра в себе як лікаря — необхідні речі. Друге, приїхавши працювати в якесь село можна одразу мати запис в трудовій книжці — головний лікар. Ну й відповідно до цього ставка, надбавка, і так далі. Щоб отримати в місті таку зарплатню доведеться попотіти, і то добряче.

Але ж як замість того, щоб запрошувати молодих людей в село, укладати з ними договір на тих же три роки — проводять вкрай непрозоре розподілення.  Тому переконаний, напишіть в договорі зарплатню п’ять тисяч гривень(реально, за скількох працюватиме лікар сам в лікарні) і бажаючих працювати різко побільшає.

Так що таке сімейна медицина?

Один з читачів, пан Іван залишив цікавий і розгорнутий коментар:
(Якщо у вас теж є якісь запитання — звертайтеся (можна прямо в коментарях чи через пошту — medicinelife2.0 at gmail.com) намагатимусь дати на них відповіді)

Сімейна медицина – в останній час дуже популярна тема. Багато про неї пишуть і на вашому блозі в тому числі. Але ніде немає (принаймні я не знайшов) інформації у чому КОНКРЕТНО полягає ця сімейна медицина. Всюди пишуть тільки про якісь поверхнево-загальні принципи і підходи.

Цікаво було б почитати у чому конкретно полягає ця сімейна медицина, у форматі: “зараз у медицині є так і так, а при сімейній медицині – буде так і так.” З конкретними прикладами.

У мене склалося враження, що сімейна медицина – це лікарі, які “обслуговують” окремі сім’ї. Тобто такі собі особисті лікарі, які зараз є у різних олігархів і інших багатіїв.
Якщо моє уявлення правильне, то готовий доказувати, що сімейна медицина – це страшенне зло! Але не знаю чи правильно я розумію шо таке сімейна медицина…

Не зовсім розумію чим теперішня медицина відрізняється від сімейної і чому теперішня медицина не може керуватися принципами сімейної…

Читаю у Вікіпедії:

Головні принципи сімейної медицини:

• довготривалість і безперервність спостереження;
• багатопрофільність первинно-медичної допомоги;
• відношення до сім’ї, як до одиниці медичного обслуговування;
• превентивність, як основа діяльності сімейного лікаря;
• економічна ефективність і доцільність допомоги;
• координація медичної допомоги;
• відповідальність пацієнта, членів його сім’ї і суспільства за збереження і покращення його здоров’я.

Візьмемо, наприклад принцип “довготривалість і безперервність спостереження”. Так він присутній у теперішній медицині. Є поліклініки і прикріплене населення, є обов’язкові профогляди, є диспансеризація і диспансерний нагляд і т.д. Чим це не довготривалість і не безперервність спостереження? Нерозумію…Щодо того, що ці всі речі фактично не працюють-то це інше питання. Якщо вони з якихось причин не працюють тепер, то чому ж вони почнуть працювати при сімейних лікарях? Та з тих же самих причин вони не будуть працювати при сімейних лікарях, з яких не працюють зараз. Тому потрібно вирішувати ці причини , а не міняти підходи з тих, що існують, фактично на такі ж самі і казати шо це реформа.

Візьмемо принцип “Багатопрофільність”.

Зараз у лікарнях і поліклініках, пацієнта консультують різні спеціалісти, є лікуючі лікарі які призначають консультації інших спеціалістів, є консиліуми, є мультидисциплінарні бригади і т.д. Чим це не багатопрофільність? Цей принцип існує в теперішній медицині. Хто і як його впроваджує і наскільки ним користується – це не питання загальних підходів до медицини, а якості надання медичних послуг і відповідальності лікарів і т.д.

Якщо зараз, наприклад лікарі не використовують цей принцип, то вони просто не хочуть цього робити, інших перешкод немає. Якщо не хочуть зараз, то і у сімейній медицині не захочуть знову ж таки з тих же причин, що і зараз.

По інших принципах можна продовжити аналогічно.

Продовжимо далі

Сімейна медицина — шлях без вороття

Ситуація така, що намагання конструктивно дивитись на впровадження реформи в Дніпропетровську може наткнутись на критичне «Ти що, за сімейну медицину?». Довелося сказати, що так.

Та дійсно, чи можна уявити інший шлях розвитку для нашої медицини? Цей процес вимагає тотального переформатування системи охорони здоров’я. І багато лікарів, майбутніх лікарів, дивляться на реформу як спробу забрати в них місце роботи. Звідси й відверто вороже ставлення не тільки до самого впровадження змін, а й людей які ці зміни несуть. Нас чекатиме успіх пілотного проекту, або exitus letalis для медицини, причому ятрогенного характеру.

Чутки й спекуляції з’являються в інформаційному вакуумі, й спускання наказів з міністерства досі є стилем управляння. Попри всю делікатність питання, спадкова радянська вузьколобість управлінців дивує. Вони додумались змінити медицину, але не додумались розказати про це лікарям.

Більше того, сімейна медицина — це не тільки реформа охорони здоров’я сама по собі. Це зміна підходів до її надання, зміна поглядів населення на своє здоров’я, зміна поглядів самих лікарів. Колись я говорив, що лікар працює з пацієнтами, то сімейний лікар — працює з населенням. І ті 1200-1500 осіб, не хворі, що кашляють й скаржаться «на життя», а конкретні люди.

Сімейним лікарем повинен бути той, хто розуміє що таке сімейна медицина, навіщо її впроваджувати, і для чого вона потрібна. Зараз більшість сімейних лікарів це люди, котрі прийшли з інших спеціальностей. І їм вдвічі важче ніж студентам, яких розподілили на сімейних лікарів. Навіть цикл сімейної медицини нам викладає колишній гастроентеролог, та це не заважає їй, у буквальному сенсі, відбивати напади студентів і вміти зацікавити своїм предметом.

Успіх впровадження реформи залежить саме від сімейних лікарів. Та схоже ні вони, ні місцеві очільники цього ще не зрозуміли. Сподіваюсь, десь в міністерстві є хоч одна людина, хто це усвідомлює. Бо інакше слова про те, що я за сімейну медицину — виявляться брехнею.

Нам два роки!

Вітаю всіх читачів цього блоґу, дякую що читаєте й коментуєте. Це дуже приємно Два роки тому, 15 листопада з’явився перший допис у, той час ще, «Медицина як життя». Відтоді було опубліковано 56 постів, які прокоментували 123 рази. Позавчора завершилось голосування до конкурсу BUBA 2011 — я був  вражений підтримкою, ще раз дякую людям, що голосували, твітили і лайкали.

Це єдиний раз, коли можна писати у блозі про блоґ та поділитись своїми враженнями і планами, озирнутись на пройдений шлях. А цей шлях мені подобається! Думаю цей блоґ зробив набагато більше для мене ніж я для нього — усвідомлення, розуміння, власний розвиток, як у медицині так і в особистісному плані.

Коли починав його вести то трохи боявся, як і належить, вперше беручись за нову справу. Та сумніви швидко розвіялись, і я на досвіді переконався, що блоґ — корисна річ, яку можна і варто пропагувати в занадто консервативному оточенні медиків.

Що буде далі?

Цього звісно ніхто не знає та, думаю, до весни формат не буду змінювати. А там початок інтернатури, нове місце роботи і новий універ, й можливо нове переродження «Медицини життя». Моя спеціалізація — радіологія, і це слабо в’яжеться з  тематикою та задумом цього блогу, знову ж мейбі, він не буде таким особистим і стане більш розширеним, незалежним чи що.

P.S.: Ви порахували скільки смайлів у цьому пості? Маю чудовий настрій, чого бажаю і Вам.

Доброта — професійний інструмент лікаря

На HM зустрів публікацію на тему патріальної (лат. patre — батько) системи відносин між лікарем та пацієнтом. Ця система є анахронізмом, та водночас — найлегшим шляхом діяльності, з точки зору лікаря. Він наказує, він знає як правильно і потрібно, а пацієнт виконує. Якщо не виконує — це «поганий» пацієнт.

У медицині є багато «речей в собі» котрі важко розуміти не дивлячись на них зі середини. Так, це традиції, вони  еволюціонують під вимоги часу, але все-одно зберігаються. Й схоже відносини між лікарем-пацієнтом у патріальному стилі доеволюціонувались у тупикову гілку.

Рушієм еволюції, продовжувати аналогію, є нові умови що вимагатимуть нових якостей від об’єктів, котрі зазнають їхнього впливу. Яскраво це проявляється в хірургії, коли досвідчені спеціалісти не володіють найновішими техніками операцій. Вони бездоганно роблять свою роботу, але перетворюються на «динозаврів».

 І, я глибоко переконаний у цьому, вміння будувати партнерські взаємини з пацієнтом — є таким же важливим та необхідним навиком, як і  здобуття знань та вміння провести сучасну операцію. Попри очевидність такого підходу, сьогодні він є чисто індивідуальною ініціативою лікаря, наслідком особистих поглядів та якостей.

Помноживши це на синдром внутрішнього вигорання, від котрого просто не можливо не страждати в існуючих умовах, отримаємо ту значну кількість лікарів «непрофесійної поведінки». Грубить пацієнту не людина — це непрофесіоналізм! Непрофесіоналізм як лікаря, в першу чергу.

Як бути хорошим лікарем? Як стати найкращим? Як це визначити?

 Ці питання залишаються без відповідей, точніше кожен знаходить для себе свою. Іншою ж причиною є відсутність системи стандартизованої/об’єктивної оцінки роботи лікаря. Неможливо визначити кращого, якщо ми не оцінюємо кожного. Тому й будуть в кожній поліклініці «свої Хаузи», допоки не існуватиме тих змін, котрі потребуватимуть нової моделі поведінки.

Створення якоїсь системи рейтингів — можливий, але занадто формалізований спосіб заохочення конкуренції. Пацієнти повинні самі вибирати до якого лікаря звертатись, і самі(їхні страхові компанії/державний бюджет) нести гроші. Голосувати ногами, як то кажуть. Але для пацієнта необхідна й якась орієнтовна шкала, щоб робити вибір. Та й лікарю було б цікаво і корисно дізнатись про оцінки своєї діяльності.

Буду радий почути Ваші думки та доповнення в коментарях до статті.

Підтримай «Медицина життя» у конкурсі BUBA 2011

Зареєстрував цей блоґ до участі у «Конкурсі українських блогів BUBA 2011» Цілком розумію, що тягатися з більш розкрученими блогами складно, тому прошу підтримати «Медицина життя».

Давайте зробимо це не задля перемоги, а щоб показати що український інтернет, українська блогосфера достатньо зріла. І про медицину в ньому читають і пишуть!

Якщо Вам подобається цей блоґ, якщо Ви хочете допомогти йому, проголосуйте за нього — тисніть на like, tweet або “мені подобається”. Буду дуже вдячний

З’їзд сімейних лікарів України в Дніпропетровську (Частина 2)

Продовження вчорашнього посту, в якому ділився враженнями від проведення ІІІ з’їзду сімейних лікарів України. Цього разу я пішов у Малу залу, щоб послухати доповіді присвячені  реформуванню системи охорони здоров’я та сімейній медицині. Шкодую, що не випало нагоди прийти в середу, з розповідей — учасники мало не посварились через різні погляди до загальної практики/сімейної медицини

Згідно програми, виступи мали тривати до третьої години дня, але частина учасників, в тому числі і гості з Москви, не приїхали, й програма скоротилась до 8 презентацій. Переповідати їх зміст не має сенсу, я намагався досить жваво публікувати про перебіг у тві трансляції, де можна досить чітко зрозуміти про що йшлася мова. Тож постараюсь дати мої враження у загальних рисах.

Запам’ятався виступ про «замкненість» професійних знань і відсутності системи для їх систематизації, зберігання та передачі. Автор Мінцер О.П., виступав без слайдів, але дуже енергійно. Він стверджував, що сімейної медицини в Україні не існує, оскільки відсутні навіть базові поняття про те що це таке. Говорив також про інформаційні технології, що до їх впровадження ми ще не готові через банальну неточність термінології, та байдуже ставлення керівників. Для яких вони(інформаційні технології) закінчується на рівні купівлі комп’ютера та встановленні програми, без зв’язку між різними медичними закладами такі дії є «безтолковими» і лише «плодять» безліч реєстрів.

Цікавою була, також думка щодо реформування медицини в Україні:

Реформувати медицину не можна, бо як взагалі можна реформувати безсистемну структуру. Й цю структуру повинні створити ми самі, бо жодні запозичення не допоможуть.